Після трьох уже пізно
Якось улітку моя донька гралася з іншими дітьми з нашого будинку у пісочні на подвір’ї. Усі були старші за Віту хто на рік, а хто й на два з половиною. Поки дітлахи бавилися у пасочки, мами на лавочці лузали насіння і, як то кажуть, чесали язиками. Хтось зробив новий манікюр, хтось купив туфлі, хтось вичитав новий рецепт пирога. Раптом мама 4-річного Владика згадала про дитсадок.
<!--[if !s - Уявляєте, їх у 4 роки заставляють вчити цифри! – обурювалася молода жінка. - Сказали, щоб вдома повирізати цифри до п’яти і принести в садок. А що тоді їх у школі вчитимуть?
<!--[if ! - Так-так! Так вже мучать тих бідних дітей! – підхопили інші. – І цифри, і букви, і навіть англійську з трьох років!
<!--[if !s - А я свого на англійську не давала, - втрутилась мама 4-річного Ромчика, - він ще навіть українською не говорив, яка там ще англійська!
Я слухала це все з гіркою усмішкою, але у розмову не втручалася. Не хотілося казати, що моя донька вже на той час, у рік і 10 місяців, прекрасно рахувала до 15 українською і до 5 англійською, розрізняла цифри до 10, ще в рочок знала усі букви, а в півтора вже повторювала за мною віршики. Не хотілось розказувати про ранній розвиток жінкам, котрих, схоже, окрім власного манікюру, соняшникового насіння і цигарок, недопалки яких викидають просто у дитячу пісочницю, нічого не цікавить. Відчувала, - вони не зрозуміють. Як не розуміли і молоді матусі-сусідки з маленького районного центру, де ми з донею влітку відпочивали у бабусі і дідуся. Схоже про ранній розвиток там ніхто й гадки не має. На фоні двох з половиною-трирічних сусідських дітей моя Вікторія у рік і 9 місяців виглядала майже зіркою – говорила повними реченнями, розповідала віршики, рахувала, вживала англійські слова, складала пазли з 30 картинок… Коли ми з Вітою приходили гратись у місцевий садочок, сусідки показували іншим жінкам нас як диво – подивіться, ось та дитина, що вже говорить реченнями, рахує і знає англійську…
Навіть директор місцевої школи не вірив, що у неповних два роки можна розрізняти українську та іноземну мови. Допоки не пересвідчився сам…
Тоді ж, гуляючи у садочку, мала побачила курей і, ганяючись за ними, кричала: «Heny-peny!», що в перекладі з англійської означає «курочка-дурочка». Середнього віку жінка, почувши це, запитала: «Вона - німка?». «Та ні, - усміхнулася я. – Просто ми з народження розмовляємо з нею англійською».
Я не прагну виховати зі своєї дитини вундеркінда чи генія. Просто хочу дати їй все, що у моїх силах, аби вона виросла розумною, кмітливою, спостережливою. Хочу, аби вона отримала таку освіту, яка дасть змогу вільно спілкуватися з ровесниками з інших країн. Хочу, аби вона мала змогу обирати, де навчатись – в Україні чи за кордоном.
Свого часу засновник корпорації Sony, японець Масару Ібука, сказав: «Після трьох уже пізно». До трьох років мозок дитини розвивається з надзвичайною швидкістю, тому й дитина вбирає нову інформацію, як губка. 80 % розумового розвитку припадає саме на перших три роки життя. Які підвалини закладеш у цей час, такі жнива отримаєш у майбутньому. Цю властивість підмітили ще наші предки, які казали: «Виховуй дитину поки вона лежить поперек ліжка, бо коли вона ляже вздовж, буде уже пізно».
На час, коли дитина вже йде до школи, мозок починає розвиватися значно повільніше. І з кожним роком навчання дається важче. Тому то й починаються проблеми – дитина не може вчитись, дитина не розуміє, не сприймає. Тому то й нас, семирічок-першокласників, за радянських часів було важче навчити читати, аніж сьогоднішніх шестирічок.
Дитина народжується як табула раса – чиста дошка. Вона не розрізняє свою і чужу мову. Усі мови, які вона чує від народження, стають для неї рідними. Усі знаки, якими вона оточена, – стають для неї зрозумілими, музика, яку чує, – стає улюбленою. Усе невідоме – надзвичайно цікаве, яке хочеться вивчити просто зараз. Тому й прочитуються десятки, а то й сотні казок і книжок, розповідається безліч історій, оповідань та легенд про усе на світі. Дитина до трьох років прагне знань – як ніхто інший на світі. Навчання для неї – то найцікавіша гра. Бо вона – чиста дошка. І кожен з батьків записує на неї те, що хоче, – хтось унікальні знання, а хтось – бажання добувати ці знання самотужки. Що важливіше – кожен вирішує сам.
|